ВИХОВНА ГОДИНА ДО ПАМ"ЯТІ ГЕРОЇВ НЕБЕСНОЇ СОТНІ 

https://youtu.be/u_81m__WV9M?si=MU3cT_zEuCiUY4I1

 У кінці листопада 2013 року українці більше не захотіли терпіти несправедливість. Не змогли мовчати, коли владна верхівка 21 листопада по-звірячому лупцювала студентів, які виявили свою незгоду щодо різкої зміни курсу на євроінтеграцію України та відміну президентом підписання угоди між Україною та Європейським союзом. Хвиля незадоволення і гніву підняла суспільство на всенародний спротив проти жорстокості і цинізму владних структур. Обурені брутальними діями влади, на Майдан вийшли всі небайдужі. Майдан у ті буремні місяці став центром національного єднання, свободи і мужності.

 Увесь світ облетіли кадри документальної хроніки, де молодий чоловік у будівельній касці стоїть на барикаді і проникливо, натхненно читає уривок з поеми Т.Г.Шевченка «Кавказ». Це Сергій Нігоян – українець вірменського походження з Дніпропетровщини. 

 

 Люди стали пліч-о-пліч, згуртувались і тисячоголосо лунало над Києвом:

Я єсть народ , якого правди сила

Ніким звойована ще не була,

Яка б чума, яка біда косила,

а сила знову розцвіла…

. Майже три місяці українці боролись на Майдані за свої конституційні права, незважаючи на виснажливий холод, несамовитий відчай, крижаний дощ водометів. Найважче було усвідомити, що ворог – це не чужинець, а свій – колишній сусід, однокурсник, земляк, котрий сполохано ховає очі, закрившись металевим щитом від тих, кого присягався захищати!

 Світ здригнувся від жаху коли 18-20 лютого 2014 року почалися криваві масові розстріли на Майдані. На розпечену зруйновану бруківку одне за одним падали тіла майданівців, скошені снайперськими та кулями роти чорних беркутівців. Україна в огні. Червоно плавиться сніг, залитий кров’ю вбитих. Світ здригнувся від жаху спостерігаючи наругу над людьми в центрі української столиці.

 

Я в Дніпра запитаю:

— Скажи мені, сивий Славуто,

Ти, забомблений сталлю, свинцевого звідав дощу? —

І Дніпро заревів: — Мною кривду стару не забуто,

А нової наруги я вічно катам не прощу!

 

 Тривожно лунали дзвони Михайлівського Золотоверхого собору… Люди! Схаменіться! Зупиніть кровопролиття! Господи, допоможи!

Побудь, мій Боже, отут, зі мною,

У цьому полі, у розпал бою.

Серед руїни і серед краху

Не дай пізнати глибини страху.

Не дай упасти в зневіру й розпач

І побратимам розбігтись врозтіч.

Побудь, мій Боже, отут, між нами,

Душею батька, сльозою мами,

Сестри любов'ю, брата плечима,

Чеканням милої, її очима.

Побудь мій Боже, отут, зі мною,

Посеред світу, посеред болю.

Храни від смерті, від кулі вражої.

Будь мені, Боже вартою, стражею.

Я тіло й душу тобі офірую.

Побудь, мій Боже, зі мною! Вірую!